Витязь невмирущого слова

У шістдесяті роки XX століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Це – Василь Симоненко (псевдоніми: В.Щербань, С.Василенко, Симон).
Олесь Гончар зазначав: «Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі , що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи – її кровообіг проходить крізь них. Є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаєм, і тих ландшафтів, що нас чарують, і помислів, що ними живем. Симоненко такого типу поет. По таких читач вивіряє свої емоції, свої заповітні думи». В.А.Симоненко – представник «Київської школи» шістдесятників.Так вже склалося для України, що найкращим її дітям-квітам судилося несправедливо коротке життя: 47 років – Тарасу Шевченку та Василю Стусу , 42 –Лесі Українці, 38 – Павлу Грабовському і зовсім мало – 28 – Василю Симоненку. Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, у Шевченковім краю.
8 січня 1935 року – 13 грудня 1963 року... Ці дати обрамляють життя талановитого митця.Не судилося його таланту розкритися вповні, але те, що він створив, нетлінне. Слово його — справжнє коштовне надбання. Воно сяє всіма мальовничими гранями. Симоненко не думав про літературну славу — вона прийшла до нього посмертно й утвердилася навіки.
Його поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе Симоненко? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, самобутньою образністю поетичної мови, патріотичним звучанням своєї музи. Він — майстер слова високого класу.